23 квітня 2018
RSS Facebook Twitter Linkedin Digg Yahoo Delicious
Новини

Максиме, для нас ти житимеш завжди…

Інтерв’ю із татом загиблого героя України Максима Ляшука було одним із найбільш непростих у моєму житті. Бо перед нами лежали світлини його сина – молодого, красивого, сильного чоловіка, якого уже немає в живих. Бо своє життя він віддав за нас із вами. Не за себе, не за якісь свої особисті цілі, а за кожного з нас, простих українців. І дуже боляче, і гірко усвідомлювати не тільки цю непоправну втрату, адже загинув син, чоловік, батько, якому б ще жити і жити. Найгірше розуміти те, що він міг би лишитися живим, міг би далі боротися за Україну, а потім, після перемоги, повернутись до сім’ї і ростити свого синочка, якби не халатність, або навіть не свідома зрада тих, хто винен в Іловайській трагедії.


Був патріотом із дитинства
Максим прожив гідно і достойно, завжди керувався вродженим прагненням до справедливості. На жаль, його життя обірвалося всього лише у 25 років. «Він був патріотом із дитинства, – розповідає його тато Володимир Васильович Ляшук. – І це почуття патріотизму, справедливості ніхто в ньому не виховував, воно було йому притаманне по життю».
Навчався у 19-й школі міста Луцька, пізніше – в Острожецькій школі, а потім за власним вибором пішов служити в армію. Служив у Києві, (у спецназі) у внутрішніх військах. Ще до армії вступив до Луцького інституту розвитку людини на спеціальність «Фізична реабілітація». У цьому ж університеті закінчив магістратуру. Усе життя Максим займався спортом, бойовими мистецтвами, був активний, цілеспрямований, брав участь в різноманітних змаганнях.
«Він завжди доводив до кінця усе, за що брався, і досягав поставленої цілі, – згадує Володимир Васильович. – Мав такий характер: якщо вирішить щось, то уже не відступиться від свого».
Після служби та навчання Максим обрав для себе роботу в міліції, вступив у міліцейську школу в Сокиричах, куди його рекомендували після гідної служби. Далі працював міліціонером у взводі спецроти судової міліції «Грифон» УМВС, був помічником оперуповноваженого відділу швидкого реагування «Сокіл» УБОЗ УМВС. Товариші по службі знають його як відповідального, сміливого і рішучого працівника, який був правильним міліціонером і в своїх вчинках керувався честю і совістю.


Важка аварія змінила життя
У житті Максима було важке випробовування – аварія, яка сталася не через його вину, але спричинила нелегкі наслідки для його здоров’я. Чотири дні він був у комі. А прийшовши в себе, почав робити усе для якнайшвидшого відновлення свого фізичного стану. Внаслідок аварії йому відняло правий бік і він не міг розмовляти. Проте він жорстко, не шкодуючи сил, займався собою і поступово одужував. У нагоді стали знання реабілітолога. Було й таке, що прив’язував ногу до педалі велосипеда і осилював відстані до 10 км. Мав дуже міцну і незламну силу волі, яка допомагала йому витримувати і долати такі перешкоди, які іншим були б не до снаги.

Разом із вихованцями вибороли перше місце в Україні у туристичному змаганні
Відновивши сили, Максим, за станом здоров’я не маючи змоги працювати у міліції, став вчителем фізкультури. За нову справу теж узявся із ентузіазмом, тому його швидко помітили і запропонували роботу у відділі туризму в Млинові. Вів туристичні гуртки в кількох школах. Діти дуже любили свого керівника, і він також щиро і захоплено займався новою діяльністю, любив і дбав про своїх вихованців. Казали, що такого вчителя, як він, який би настільки енергійно і захоплено працював із дітьми, ще не було. Максим організовував для них туристичні походи, водив Карпатами і Кримськими горами, ще до анексії. Позаминулого року його команда зайняла друге місце у Всеукраїнському змаганні «Стежками героїв». Тоді Максим сказав, що наступного року вони неодмінно переможуть. Так і сталося. Минулого року команда «Ярово» (звідси і позивний Максима «Яр») під його керівництвом здобула перемогу в поході ІІІ категорії складності і стала кращою в Україні.


Одним із перших пішов добровольцем на війну
Почався Майдан, і для Максима почалося нове життя. Із самого початку він гаряче вболівав і підтримував студентів, бо не міг інакше. Був активним майданівцем і самооборонівцем, їздив на Майдан до Києва.
«Коли почалася війна, я вже чув від нього таку мову: «Я там потрібен, я маю бути там», – розповідає Володимир Васильович. – Він із самого початку був налаштований на це, казав: «А що ж я скажу своєму синочку, як він виросте і спитає, чому його країна маленька? Що я відповім, як він запитає: а де ти був у той час, тату, коли Україну ділили?» І я не міг йому заперечити. Таких людей, як Максим, неможливо спинити. Ми знали, що він поїде воювати, і нічого зробити із цим не могли. Хоча у нас тоді були якісь важкі передчуття».
Максим був командиром взводу роти патрульної служби особливого призначення «Світязь» і 13 серпня разом із побратимами відправився у зону АТО. Він постійно був на передовій, брав участь у боях і спецопераціях. Дуже опікувався своїми людьми, було, що й сперечався із керівництвом, кажучи, що своїх людей на гарматне м’ясо не відпустить. Якось, коли доручили особливо важке завдання, пішов на нього сам, бо не хотів ризикувати своїми підопічними.
Останній дзвінок… із Іловайського котла
«Головною метою діяльності добровольчих батальйонів при МВС, в тому числі і батальйону «Світязь», мала бути зачистка міст після їхнього звільнення, – зазначає Володимир Васильович. – Натомість їх, справжніх патріотів, виставили із автоматами на передову. Коли йшли на операцію в Іловайськ, думали, що йдуть на день-два. Там вони і потрапили в оточення, без їжі, без достатнього озброєння. Коли я востаннє із ним розмовляв, Максим був там, в Іловайську, в школі, вся Україна бачила його на відео із автоматом біля вікна. Він сказав мені: «На все Божа воля, ми оточені, виходу немає». Усі вони, котрі там загинули, були справжніми патріотами…
Днів десять вони трималися в оточенні. Хлопці стояли до останнього. Син казав мені, що у його взводі уже є один вбитий і один поранений і вони не мають змоги їх вивезти. А держава що – святкували парад у той час. Вважаю винним у тому, що сталося, у першу чергу головнокомандувача, того ж Порошенка, за якого я голосував. Буду винуватити доти, доки він не дасть відповіді, хто винен у цій  трагедії. Люди виходили на протест, просили дати підмогу оточеним під Іловайськом. Але все це замовчувалося. Лисенко тоді виступав і казав, що підкріплення нашим хлопцям пішло, але це виявилося брехнею, ніякої підмоги їм ніхто не дав і не збирався давати. Ми вважаємо, що це була спеціальна пастка, розрахована на те, щоб знищити патріотів. Найбільше мені, як батькові, та іншим батькам наших загиблих дітей болить те, що трагедії можна було б уникнути.


Чотири місяці пошуків… чотири місяці надії…
«Своїх дітей нам довелося розшукувати чотири місяці. Інформація про них проскакувала, але вона ніби навмисне приховувалася. Ми, батьки тоді ще зниклих (загиблих) синів, згуртувалися разом і так самотужки шукали бодай якусь зачіпку, хоч якусь інформацію. Пізніше, десь в середині жовтня, я бачив списки, у яких мій син значився як убитий, а далі біля його імені поставили знак запитання і написали «полонений». І це слово «полонений» нам ще протягнулося кілька місяців.
Але потім волонтери дали фото особистих речей кожного із них. Коли ми побачили старовинну мідну іконку св. Миколая, то все зрозуміли, такої не могло було більше ні в кого, тільки в Максима… Потім нам ті ж волонтери надали й іншу інформацію про тіла загиблих. Виявилося, ще 1 вересня тіла були обстежені в морзі, є фотографії, на яких стоїть дата, котра підтверджує це».


Свічка на молебні згасла…
«Місяці пошуків були страшними, – згадує Володимир Васильович. – Ми, батьки, до останнього сподівалися, що наші діти живі… Хотілося вірити в диво, але було і таке відчуття батьківське… Того дня, коли їхню колону розбили, я місця собі не знаходив. Увечері пішов в гараж, щоб чимось себе зайняти. Тоді небо було чисте, ясне, аж раптом такий вітер знявся, почав накрапати дощик.
Ми два похорони пережили. У нас бабця ще була, і того ж дня, коли сина похоронили у Запоріжжі, вона вночі померла.
А на сороковий день він мені приснився. Ніби ми з ним про щось говорили, а тоді Максим сів на велосипед і поїхав, так прямо-прямо…
Ще був випадок… після того, як Максима уже вбили, а ми не знали про це, пішла його мама на молебень, запалила свічку. І раптом та свічка згасла…
У ту ніч, коли ми дізналися про його долю, Максим приснився односельчанці і сказав: «Який я радий, що, нарешті, дістався до дому». Він дуже хотів додому, і тепер він з нами…»
А 29 серпня, у той же день, коли сталася трагедія під Іловайськом, синочок Максима, якому тоді було десять із половиною місяців, зробив свої перші кроки.


Герої не вмирають
«Зараз ми допомагаємо, чим можемо, бійцям батальйону «Світязь», адже вони там, на холоді, стоять за нашу Україну, – каже Володимир Ляшук. – Нас, батьків загиблих синів, поєднала одна біда. 29 серпня усі ми, зберемося в одному храмі, щоб пом’янути наших синів. Ми хочемо, щоб ті, хто влаштував для наших дітей цю пастку, були покарані. Адже знищення патріотів руйнує нашу націю. Ніхто на цей момент не поніс за це відповідальності. Але таке не проходить даремно. Загинули люди світла. Але загинули із честю, і з честю прожили хай недовге, але гідне життя».
Проводжати в останню путь Максима Ляшука прийшли тисячі людей. Для всіх його загибель – непоправна втрата, якої ніщо не може виправдати. Але для рідних і близьких Максим живий і житиме завжди, як і для кожного, хто розуміє, якою непомірно важкою ціною здобувається майбутнє України.

Ольга Бойчук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Колонка редактора

Привітання з Великоднем

Написаний Super User вкл Субота, 07 квітня 2018, 14:10
Привітання з Великоднем

У цей благословенний час дозвольте щиро привітати Вас зі святом світлого Христового воскресіння.!!!  Святий Великдень несе нам довгоочікувану радість перемоги Сина Божого, дарує надію та впевненість у завтрашньому дні, поселяє спокій...

Популярні новини

У футзалі

У футзалі

Два дні поспіль в СРК «Адреналін-Сіті» тривали футбольні бої за кубок «Волинської газети». Змагання – щорічні, відбулися вже вшосте поспіль. Перемогла команда «Каприз» із Торчина Луцького р-ну. І хоча до...

Два турніри - один чемпіон

Два турніри - один чемпіон

Минулого вік-енду фінішували відразу два представницькі турніри. У суботу 11 жовтня відбувся міжнародний турнір пам'яті Сергія Сачковського, а в неділю фінішував «Футзальний ярмарок». Таким чином завершилися усі передсезонні баталії. Тепер...

Останнє на форумі

  • Немає повідомлень для відображення.

Хто на сайті

На сайті 18 гостей та відсутні користувачі

Контакти

43044, м. Луцьк

вул. Ковельська 13/3

тел/факс:  +380332249482

E-mail:  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.