22 січня 2018
RSS Facebook Twitter Linkedin Digg Yahoo Delicious
Новини

НЕ ЗВЕРНУ З БАТЬКОВОЇ ДОРОГИ


– Думається, навіть найбільший цинік не став би заперечувати, що Луцький національний технічний університет відбувся завдяки зусиллям та старанням його багатолітнього ректора Віктора Божидарника. Людини, яку наука полонила з дитинства і стала смислом усього його життя. Саме він стояв біля створення другої вищої школи Волині і, як мовиться, закладав підвалини її фундаменту. Напевне, досить слушною є думка, що університет має носити ім’я свого засновника, а діти зобов’язані сприяти продовженню справи батька і примножити його добрі здобутки.
– Мій тато повсякчас мріяв, щоб на Волині створити вищий навчальний заклад, який би давав освіту поліським дітям, звідки родом був сам. Добре знав, яким важким є шлях до знань, особливо для тих, які живуть у глибинці. При Радянському Союзі наш край, як відомо, вважався далекою периферією на західному кордоні. Через те були труднощі з формуванням освіти. Тоді ліцензування та акредитацію на кожну спеціальність доводилося погоджувати лише з Москвою.


Приємно, що на нелегкому науковому шляху в батька знайшлося чимало однодумців і соратників, які також зацікавлені були у розвитку освіти і, відповідно, в силу своїх можливостей, допомагали йому. А початок нашому університетові поклала загально-технічна кафедра Київського автодорожнього інституту, згодом ми стали філією Львівської політехніки, а там і самостійним інститутом. Долати щаблі незалежності навчального закладу Віктору Володимировичу доводилося нелегко. На це затрачалося багато як фізичних, так і моральних зусиль та енергії. Треба було згуртовувати колектив, спрямовувати його потенціал на вирішення основних завдань поточного періоду - відкриття нових спеціальностей, створення потужної наукової бази, поліпшення методичного забезпечення, розширення міжнародних зв’язків. Кожен крок наближав нас до мрії, до найвищого визнання нашого освітнього закладу. Сьогодні важко передати словами радість колективу, коли університет отримав звання національного. Гордість проймала кожного.
–Успіх приходить до наполегливих. Саме така риса характеру була притаманна Вікторові Божидарнику.
– Він ніколи не старався скинути важку ношу на чужі плечі. Ніс її сам, оскільки був одержимий ідеєю. Вона й допомагала йому долати всі перешкоди, що траплялися на життєвих перехрестях. Безперечно, що вони болем лягали на його серце, що готове було обігріти кожного зустрічного. Думаю, що батькові неспокій, жертовність, хай це не прозвучить пафосно, вселила впевненість кожному члену колективу, що поставленої мети буде досягнуто.
Колектив працював в одному напрямку – на зростання. І тепер тільки незрячий може не бачити вагомих результатів університету. Люди вірили своєму лідеру і впевнено йшли за ним. Хочеться сподіватися, що так буде і далі. Вважаю наш колектив великою дружною родиною, в якій пануватиме мир, злагода, затишок, взаєморозуміння, що в кінцевому підсумку принесе добробут та достаток.
– Зоряно Вікторівно, маючи талант та організаторські здібності успішного менеджера, Віктор Володимирович не забував про підвищення освітнього рівня своїх вихованців. Всезнаюча статистика, напевно, видасть нам, скільки кандидатів, докторів наук народилося під його керівництвом.
– Не менше двох десятків. Тато постійно піклувався, щоб наші волиняни здобували не лише освітній, а й науковий рівень знань. Під його керівництвом було створено наукову школу з механіки до формівного тіла. Спочатку підшукали відповідні кадри. Активну участь у цьому процесі взяли професори Георгій Сулим, Василь Шваб’юк, Володимир Максимович і, звичайно, сам професор Віктор Божидарник, котрий цю школу й очолив. Її основою стали кандидатська, а згодом і докторська ради щодо захисту дисертацій. Цю школу знають в Україні як потужний науковий осередок.
На базі нашого вузу проходило чимало наукових конференцій, на які збиралися світила технічної думки в ранзі академіків, членів-кореспондентів, докторів наук. Це свідчить про престиж університету та повагу до його керівництва.
– Ви говорили про гордість, якою пройнявся колектив, коли університет став національним. Думаю, не менше відчуття радості звідав Віктор Володимирович, коли провідними науковцями з докторськими званнями стали його рідні діти – донька і син.
- Напевно, щоб бути прикладом для інших потрібно бути людиною з великої літери, батьком, науковцем. Саме таким він і був. Хоча був, думаю, не правильно. Як відомо, людина живе доти, доки живе в пам’яті інших. Він є, був і буде.
– Житиме навіть в імені свого університету?
– Однозначно. Вірю, що його заслуги будуть по-належному оцінені та пошановані і університет, що став для Віктора Володимировича ще однією дитиною, носитиме його ім’я.
– Зберегти і примножити усе те, що надбав батько, найкраще зможе його донька Зоряна Вікторівна.
- Дякую за таку довіру і моральну підтримку. Я не зверну з батькової стежки, тому у своїй програмі розвитку університету акцентую увагу на переході від освітньо-наукової установи, імідж якої на теренах України є доволі високим, до інноваційної. Освіта, на моє переконання, має бути більш наближеною до практики. Необхідно тісніше співпрацювати з підприємцями-роботодавцями, аби знати, які спеціалісти в даний час більш затребувані. У цьому сенсі потрібно створити потужний осередок кадрового потенціалу для економіки нашої країни. Ми просто зобов’язані стати рівноправними конкурентами на світовому ринку освітніх послуг.
– Тобто Ви прагнете до того, аби завтра, скажімо, пан Янек зателефонував з Польщі і попросив пані професорку Зоряну прислати йому кілька дипломованих спеціалістів певного профілю?
- Сподіваюся, що саме так у недалекому часі буде. Це, до речі, світовий досвід, що допомагає науці краще розвиватися. Якщо виникає якась наукова проблема, вона відразу стає темою досліджень для провідних учених світу, які шукають шляхи її вирішення і тим самим сприяють розвитку економіки світової спільноти. Мені хотілося б, щоб наші науковці були не тільки авторами цікавих економічних чи технічних проектів, а й визнаними лідерами, які своїми ідеями давали поштовх розвитку світової науки та вносили посильний вклад у піднесення економіки і України, й інших держав далекого та близького зарубіжжя.
Досягти задуманого нелегко і непросто. У першу чергу треба створити міцну наукову базу. А для технічних спеціальностей це надзвичайно складно. Зараз напрацьовуємо такі можливості у ключі проектів, які розробляються на базі нашого університету. Уже створено потужні лабораторії комп’ютерних технологій, будівництва, металознавства, менеджменту. Це дало можливість наситити сучасним обладнанням наш навчальний заклад.


Наступним кроком стане визнання наших напрацювань на світовому ринку. У цьому напрямку йде доволі потужна підготовча робота. Якщо раніше у нас, приміром, було три-сім угод з навчальними закладами інших держав, то нині маємо їх сімдесят. У рік ми започатковуємо п’ять грантових проектів. Після мого стажування в Англії, яке оплатила власним коштом, двадцять наших викладачів і півтора десятка студентів за державний рахунок були направлені на стажування та навчання в Англію і Німеччину. Дану програму я якраз і започаткувала у нашому навчальному закладі. Тепер вона продовжується коштом багатьох грантів, які ми зуміли вибороти.
Не можу обминути увагою і соціальну сферу, де також необхідні значні зміни, девізом яких має стати формула: «Мир і комфорт нашому дому». Потрібно багато зробити, аби створити комфортні умови для роботи викладачів, лаборантів та технічного персоналу і навчання студентів, яких лише у стінах вузу маємо шість тисяч щорічно. Половина від названої кількості навчається у трьох наших коледжах. Це наш спільний дім, одна родина, де кожен член повинен підтримувати один одного, допомагати, коли щось не так, радити, підказувати, збагачувати всю освітню родину своїми надбаннями. Імідж родини у кожного і всіх повинен стати домінуючим. Тоді нас шануватиме і світова спільнота. Такі напрямки декларую у своїй програмі і при позитивному результаті втілюватиму їх у наше повсякденне життя.
– У цьому контексті хотілося б почути про набутий Вами досвід управління. Зрозуміло, що багато доброго й хорошого почерпнули й перейняли від батька. Але, мабуть, щось нажили і власне?
– Щоб керувати вузом, необхідно мати певні навики, які самі собою не приходять. Їх набувають у процесі практичної роботи. Коли працюєш на одному місці, усе сприймається як належне. Але ситуації стабільними не бувають. Вони постійно змінюються і на них потрібно оперативно реагувати, аби йти в ногу з часом. Подібний досвід мені довелося набувати в Київському національному торговельно-економічному університеті, в якому працювала проректором. Непогані управлінські знання винесла зі стажування в Чехії, Польщі, Німеччині, Великобританії, Америці, що дало можливість чимало новацій запровадити в нашому навчальному закладі. Корисною в управлінському плані була робота і в Севастопольському інституті банківської справи.


– Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей період Вашої діяльності.
– У цьому закладі почала працювати у доволі непростий період. Фактично саме тоді почалося вторгнення Росії на Кримський півострів. Її зелені чоловічки прийшли на цю землю непроханими і почали встановлювати свої порядки. Скажу відверто, мене обурювало, якою недолугою була там політика в галузі культури та інформації. У Севастополі працювали два потужні вищі навчальні заклади, які і визначали усю культурну політику. Кадровий потенціал інституту банківської справи фактично був, як казали кримчани, з материка – Сумської банківської академії. Працювали також місцеві та київські науковці. Це був єдиний освітній заклад, де навчання велося українською мовою. Місцеве населення це дратувало. Його добру частину становлять відставні моряки. Та ми на це не дуже звертали увагу. Навпаки, робили все можливе, щоб нести в маси українські традиції та культуру. Організовували вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки, українських співанок, колядок, доповнюючи їх гарними національними вишиванками. Це було і новинкою, і, вочевидь, диковинкою для тих, хто вважав Севастополь гордістю російських моряків. Таку явну проукраїнську позицію багато хто сприймав вороже. Досі не можу забути випадку, який трапився зі мною та моїми студентами.
Перед університетом розкинувся гарний парк. У ньому й запланували провести один лекційний курс. Під час занять місцевий житель нацькував на нас собаку і горланив російською: «Бандери, вертайтеся в свої Суми». Вдумайтеся, для нього навіть Сумщина є бандерівським краєм. Ось якими живучими є стереотипи та штампи кремлівської пропаганди. Ми, по суті, були тим десантом, який відстоював Україну в російськомовному місті.
Ще більшого приниження зазнали, коли влада на півострові перейшла до самопроголошеного маріонеткового уряду. На територію навчального закладу віроломно вдерлися його молодчики з автоматами і безцеремонно виштовхали нас на вулицю. Як згодом з’ясувалося, це були змопівці (так звані «омонівці»), які розстрілювали хлопців у Києві на майдані. Приїжджих викладачів вони мало не викидали з кімнат гуртожитку, куди вселялися самі з сім’ями. Вакханалія повна. Коли я запитала в тих бандюганів, що вони собі дозволяють, то у відповідь почула: «А ви тут не прописані».
Я й справді місцевої прописки не мала, оскільки мене не бажали належним чином оформити. З мого боку були звернення до міграційних служб, щоб дозволили тут жити, оскільки працювала в університеті заступником ректора. На основі цього хтось і запустив качку, що отримала ще й російське громадянство. Чогось подібного не допускала навіть в думках, а тепер доводжу, що я не верблюд. Хоч біжи до ветеринара за відповідною довідкою.
Зважаючи на озброєних людей та небезпеку, на яку себе наражала, легко могла повторити долю Надії Савченко, відверто заявляла на зустрічах з колективом у присутності представників самозваної влади, ФСБ, в тому числі «зелених чоловічків» що відстоювала і буду відстоювати інтереси України.
Ніяких прохань про надання мені російського підданства я Путіну не писала.
Ніякого іншого паспорта, крім українського в мене нема і не було. Національністю, як і совістю, не торгувала і не буду. Ці категорії безцінні і дісталися вони мені від батьків, родовід яких проріс на українських теренах, в тому числі у Волинському краї.
Хочу, щоб мої колеги знали, чому йду на вибори. Робитиму усе, аби наш ВНЗ і далі давав освіту нашій молоді, про що турбувався Віктор Володимирович упродовж всього свого життя.

Микола РОМАНЮК,
луцький міський голова
Мені було дуже приємно, коли наш університет став Національним. У той час я очолював облдержадміністрацію і до цього звання мав безпосереднє відношення, оскільки довелося підписувати відповідні документи. Робив це з приємністю, бо щиро шанував керівника цього відомого в Україні навчального закладу.
Тож Зоряну Вікторівну знаю не з чиїхось слів, а особисто, оскільки мав честь закінчувати навчальний заклад Віктора Володимировича, в якому тривалий час посаду проректора вона обіймала. Зоряна Вікторівна має повне право розділити успіхи університету нарівні з батьком та іншими колегами. Більш ніж упевнений – вона гідно продовжуватиме справу батька, приведе навчальний заклад до нових звершень.
Хочу щиро побажати їй у цьому успіху та доброго настрою на нелегкому управлінському шляху!

 

 

Владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський

Знаємо Віктора Божидарника як людину-епоху. Він прийшов у цей світ, аби творити добро. Воно, зауважу, було в нього в душі. У нього і прізвище доволі своєрідне та цікаве – пов’язане з Божими даром, яке дарував Господь Бог цілій родині, особливо тому чоловікові, якого ми сьогодні згадуємо. За справами їхніми впізнаєте їх. Про людину можна говорити багато хорошого в очі, а десь у кулуарах висловлювати протилежні думки. Діяти так – гріх. Чоловік живе для того, щоб робити добро людям.
Цю мудру істину, впевнений, засвоїли і діти Віктора Володимировича. Вони з честю продовжують його добрі справи та традиції. Не можу бути не щирий перед своїми парафіянами, у числі яких бачу і Зоряну Вікторівну. Саме їй, думаю, потрібно взяти на свої тендітні плечі той нелегкий Хрест, який ніс батько, і підняти його для споглядання наступним поколінням. Закликаю Боже благословіння на Вас, сестро Зоряно! Вірю, що під Вашим керівництвом університет впише не одну славну сторінку в історію волинської, зокрема, та української освіти та науки в цілому.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Колонка редактора

Życzenia Świąteczne

Написаний Super User вкл Субота, 23 грудня 2017, 19:40
Życzenia Świąteczne

Szczęśliwych , zdrowych pełnych miłości i rodzinnej serdecznej atmosfery , Świąt Bożego Narodzenia ,wspaniałych prezentów pod choinką , życzy- redakcjaMiędzynarodowej Asocjacji Dziennikarzy " 4 Władza "www.4-vlada.org.com.ua (http://www.4-vlada.org.com.ua)

Популярні новини

У футзалі

У футзалі

Два дні поспіль в СРК «Адреналін-Сіті» тривали футбольні бої за кубок «Волинської газети». Змагання – щорічні, відбулися вже вшосте поспіль. Перемогла команда «Каприз» із Торчина Луцького р-ну. І хоча до...

Два турніри - один чемпіон

Два турніри - один чемпіон

Минулого вік-енду фінішували відразу два представницькі турніри. У суботу 11 жовтня відбувся міжнародний турнір пам'яті Сергія Сачковського, а в неділю фінішував «Футзальний ярмарок». Таким чином завершилися усі передсезонні баталії. Тепер...

Останнє на форумі

  • Немає повідомлень для відображення.

Хто на сайті

На сайті 20 гостей та відсутні користувачі

Контакти

43044, м. Луцьк

вул. Ковельська 13/3

тел/факс:  +380332249482

E-mail:  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.